Коли поезія за визначенням «це те, що зникає у перекладі», шана й подяка належиться людям, які роблять все для її збереження. Особливо яскравою у цій когорті є постать Григорія Кочура. Завдяки його натхненній праці українці зарахували до своєї (як казав Х. Л. Борхес) «бібліотеки симпатій» чимало шедеврів світової літератури рідною мовою.
Розпочався цей життєвий шлях у селі Фесківці Менського району на Чернігівщині 17 листопада 1908 року в родині селянина. До літератури юного Кочура навернули книжки Максима Рильського, раннього Тичини і найбільше – Миколи Зерова.
По закінченні школи стає студентом Київського інституту народної освіти. Це була епоха недовгого, але такого плідного цвітіння українського відродження 1920–х. Він опинився, мабуть, найстараннішим – і найобдарованішим – учнем того відродження. Перш за все, учнем чудового поета і філолога Миколи Зерова, незабаром загиблого разом зі всім тим відродженням.
Наставник загинув, учень на якийсь час уцілів. Недовго викладав молодий філолог українську мову і літературу – спершу в Молдавії, на Одещині, потім у Вінницькому педінституті, де завідував кафедрою. У жовтні 1943 року – арешт у Полтаві органами НКВС і звинувачення в українському націоналізмові. Хоча під час суду винним себе не визнав, та на це тоді не зважали. Разом з дружиною Іриною Воронович Григорія Кочура засудили до 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав і був відправлений на шахти в Інту (Комі АРСР). 
Але там відбулося щось дивовижне, мабуть, навіть загадкове. Виученик трагічного відродження все ж таки зберіг в своїй вражаючій пам'яті усі сенси, знання і уміння. Григорій Кочур займав провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав з допомогою репресованих нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, прилучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.
У тих жахливих умовах неволі Кочур знаходив силу і можливості самовдосконалюватися, вивчати європейські мови і перекладати поезії на українську. Сам Григорій Порфирович оповідав про це спокійно – як про буденну справу: «"Крука" Едгара По я також там перекладав. Книжки іноземних авторів відбирали, але в таборі існував штамп «контроль» і коли пристукнеш тим штампом книжку, то вона стає легальною... Через Паламарчука, який пристроївся до КВЧ («культурно–виховної частини») художником, я добрався до штампа... До речі, саме в таборі я напутив Дмитра Паламарчука перекладати Шекспірові сонети... Англійську я почав вивчати ще студентом у Київському інституті народної освіти...»
Ось така людина і увійшла до українського літературного процесу у самому кінці 1950–х. Тільки що вийшовши з останнього круга табірного пекла і вже увійшов до самого як там не є ювілейного віку.
За «хрущовської відлиги» виникла мода на реабілітацію і зняття судимості. Отже, родина Кочурів не тільки вийшла на волю, а й домоглася зняття судимості (1962). Після отримання дозволу виїхати в Україну, подружжя Кочурів оселилося в Ірпені, поблизу Києва, побудувало там будиночок з невеликим вишнево–яблуневим садком, і їхня садиба стала оазою для спраглої до духовного напою української інтелігенції – шістдесятників – середнього покоління, яке щойно вийшло з неволі, й молодого, якого не встигла поламати сталінська репресивна машина.
Ірпінська господа Кочурів завжди повнилась цікавими молодими людьми, Іваном Дзюбою, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, Іваном та Надією Світличними, Льолею (Леонідом) Світличною, Юрієм Щербаком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Борисом Довганем, Аллою Горською, Михайлиною Коцюбинською і, звісно, Ліною Костенко, зірки які вже засяяли для небагатьох посвячених; старших – Максимом Рильським, Олександром Білецьким та його синів – Андрієм й Платоном, Іриною Стешенко, Борисом Антоненко–Давидовичем, Дмитром Паламарчуком, Миколою Лукашем. Цих людей Григорій Кочур ненав'язливо, непомітно наснажував своїм колосальним інтелектом, водночас надихаючись їхнім і природним суто національним талантом. Хоча, треба зауважити, до нього тяглися й росіяни, євреї, поляки, німці, латиші, сущі в Україні й поза нею справжні інтелігенти, – усім їм, їхній культурі й порядності віддавав належне українець Кочур.
Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 році Кочур в числі 139 авторів підписав лист–протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих. У 70–х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого "розбирали" на різних зборах, попав до "чорних списків", зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з–за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 Григорій Порфирович був виключений зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.Сверстюка. Був практично позбавлений можливості публікуватися.
Григорія Кочура не друкували по тому майже 10 років. Але увесь цей «позаспілчанський час» не дуже журився, продовжував наполегливо працювати. Не лише перекладав, а й цікавився творчими справами інших. Бо не міг без цього жити. То був його духовний хліб, який аж ніяк не давав насущника...
У 1987–1988 роках почалося в нашому суспільстві національне відродження. Змінилася ситуація і в Спілці письменників. Григорія Порфировича було поновлено. У 1989 році вийшла невелика збірка його віршів "Інтинський зошит", його табірна поезія з царства "дротяного дракона". 
Тільки у 82–річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992). Уперше за все життя – людині, що володіла кількома десятками інших мов...
Хоч і кажуть, що у своїй вітчизні немає пророка, врешті творчість письменника була належно поцінована: премією імені Максима Рильського відзначено книжку «Відлуння» та переклади з Верлена, Безруча, Новомеського, Леопарді, «Гамлета» Шекспіра, а останню прижиттєву книжку перекладів «Друге відлуння» (1991) – Державною премією імені Т. Шевченка 1995 року (Григорій Порфирович був ви­сунутий на її здобуття ще за життя, восени, а пішов із цього світу 15 грудня 1994–го). Його обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка й удостоєно почесної Медалі імені Михайла Грушевського.
Нині в Ірпені, де поховано письменника, його ім'ям названо вулицю, на стіні будинку, де він жив, – меморіальна дошка, а всередині упорядковується меморіальний літературний музей–бібліотека Григорія Кочура.
Перший поверх цього музею – це розповідь про творче життя Григорія Порфи­ровича, його зацікавлення, побут, коло людей, що оточували літератора і наснажувалися від спілкування з ним. Багато знімків, книжок, картин–подарунків. Другий поверх – багатюща бібліотека Григорія Порфировича у новеньких шафах (за життя господаря вона була в стареньких, їх збережено і нині на першому поверсі як меморіальні), це вже настарався онук Роман Кочур власним коштом.
Особливість музею–бібліотеки в тім, що тут мають можливість працювати і жити приїжджі науковці. Так, у музеї підготувала дисертацію на тему «Переклади Кочура з польських поетів» учена з Варшави; львівська кандидатка філологічних наук захистила дисертацію «Переклади Григорія Кочура в світовому контексті перекладів»; київська дослідниця з Педагогічного університету ім. М. Драгоманова – на тему «Епістолярна спадщина Григорія Кочура». Усе нові й нові прихильники та дослідники творчості видатного нашого сучасника приїздять до Ірпінського музею.
До речі, мав наш перекладач одну з найбільших і найунікальніших приватних бібліотек в Україні. У Львівському університеті ім. Івана Франка кафедрі перекладознавства і контрастивної лінгвістики присвоєно ім'я Кочура.
Ця кафедра зробила вельми потрібну справу: підготувала і видала книжку «Григорій Кочур. Бібліографічний покажчик» (1999). У ньому 979 позицій, які відбивають переклади Кочура з літератур світу, літературознавчі та перекладознавчі праці, оригінальну поезію, дослідження про нього.
«Третє відлуння» (2000), посмертне, упорядкував син Андрій Кочур. Кожне наступне видання істотно доповнювало попереднє, але вперто трималося того самого означення, що найточніше передає суть явища: українська луна світових шедеврів красного письменства. Це видання захоплює новими, порівнюючи з «Другим», іменами, зокрема, Райнер Марія Рільке, Якуб Коласа, Єжи Гординський, Анна Каменська, Тадеуш Ружевич, Віслава Шимборська, Збіґнєв Герберт, Інокентій Анненський, Лацо Новомеський, Андрей Плавка, Мирослав Валек, Милан Руфус, Рудольф Скукалек, Микулаш Ковач, Шарль Орлеанський, Франтішек Браніслав, Владимир Голан, Франтішек Грубін, Ян Скацел, Мирослав Голуб, Милан Кундера, Мирослав Флоріан, Йозеф Ганзлик та багато інших. Доповнення істотне – близько сорока поетів і понад сто п'ятдесят їхніх поезій. Загалом же «Третє відлуння» містить твори 170 авторів з 30 літератур світу – понад 600 поезій.
Григорій Порфирович Кочур був ключовою фігурою національно–культурного відродження в Україні. Вся його праця – на найвищому художньому рівні. Так стверджують фахівці, які знають мову оригіналу, які кохаються в рідній. Таким чином українська культура живиться світовою, світова повниться українською.