Тема Євро-2012 займає багато, навіть, забагато місця в сьогоднішньому інформаційному просторі України. Кожний крок на шляху до турніру виставляють як національне досягнення, кожну невдачу – як національну трагедію. Кілька разів на місяць українців годують страшилками про те, що турнір в України відберуть. Складається враження, що футбол – це наше все. Мимоволі пригадується 2005 рік, коли вся офіційна Україна (в першу чергу Кабмін) теж жила подібною ідеєю фікс - Євробаченням. Народ роззявивши рота споживав подробиці підготовки до другосортного європейського пісенного конкурсу, тим часом політики поволі вводили Україну в стан хаосу.
Сьогодні рівень шоу на порядок вищий, проте сутність процесів незмінна – що є Євробачення-2005, що Євро-1012 в українському контексті – це видовища в давньоримському розумінні. Тобто такі, що покликані відвертати увагу плебсу від реальних проблем та допомогти тримати його у покорі. Для вітчизняного політ-бомонду набагато зручніше готувати якесь чергове «євро», аніж прикрутити гайки своїм банкірам-спекулянтам, монополістам-нафтотрейдерам та продажним суддям.
В ході підготовки до загальнонаціональних видовищ суспільство хвилюється за їх кінцевий результат, і втрачає здатність критично мислити. Так, в Україні ця антична технологія вже запрацювала. Згадаймо одну з минулорічних топових тем – проблему демонтажу торгового центру «Троїцький», що несподівано виріс напроти головного стадіону держави. Скільки було розмов у суспільстві на тему, як його звідти прибрати, проте жодного публічного запитання до влади та її силових структур про те, як він туди в обхід всіх містобудівних норм потрапив!
Ціною компенсації в 220 мільйонів гривень торговий центр таки знесли, проте ніхто з осіб, які дали дозвіл на незаконне будівництво та голосували за відповідне рішення у Київраді не поніс відповідальності: ані кримінальної, ані хоча б політичної.
Євро-2012 вже занадто освячене та сакралізоване, аби ставилися питання про економічне обґрунтування його доцільності. А варто було б їх ставити…
Пригадаймо основні претензії УЄФА до України: мовляв і комфортабельних готелів недостатньо, і пропускна спроможність аеропортів низька, стадіони та тренувальні бази погані, автобанів немає.
Українська влада вскинула руку під козирок, сказала «єсть!» і гайда виконувати забаганки європейських футбольних бюрократів – будувати, будувати й ще раз будувати.
Звичайно ж, на момент турніру затребуваність цих об’єктів інфраструктури зросте, але ж на дуже короткий термін. А далі, що з усім цим робити?
Проте, це питання вже другорядне – головне, аби численні фірми та фірмочки (неважко здогадатися чиї) отримали свої замовлення.
За законами ринку попит формує пропозицію. Навряд чи пасажиропотік аеропортів зростатиме найближчі роки. В умовах світової економічної кризи люди навіть своїми авто стали користуватися менше. Окрім того, вся Україна потребує хороших доріг, а не лише її єврофутбольна частина.
Будівництво готелів та тренувальних баз заслуговує окремої уваги. Зрозуміло, що всі роботи з цими об’єктами будуть здійснені за приватні кошти, бо об’єкти приватні. Втім, інвесторам держава забезпечила пільговий податковий режим. Тобто, розвиток чужого бізнесу здійснюється за наші з Вами панове кошти.
Нестачу інфраструктури можна було б компенсувати і без зайвих витрат: тимчасово підігнавши комфортабельні круїзні лайнери, як це планувалося в Одесі; або за допомогою аеропортів сусідніх міст, як це хотіли зробити у Дніпропетровську. Втім, ці міста за дивним збігом обставин залишилися без Євро-2012.
Останнім часом світовий футбол майже втратив риси спорту, натомість цілковито став різновидом бізнесу. Євро-2012 – це в першу чергу грандіозне освоєння бюджетних коштів. Саме за ці фінансові потоки і йде боротьба, а не за престиж держави.
Микола Єременко, політолог,
голова дискусійного клубу «Відкрите коло»
