Якщо ви здорова людина, спробуйте, закривши очі, пройти, або сівши у інвалідний візок, проїхати по вулиці, парку, офісу, квартирі. Впевнений, отримаєте масу несподіваних переживань. Основне враження від таких уроків - це страх, з яким важко боротися. Виявляється, не тільки маленька пенсія або відчуття фізичної ущербності гнітить людину з обмеженими фізичними можливостями. Головне, відчуття беспорадності. Ти не можеш нікуди попасти, не можеш навіть просто вийти із власного будинку. Життя будь якого інваліда у нашій країні складається із нескінченних стресів. Якщо ти у візочку, то твоя доля – жити у чотирьох стінах. Вийти з дому надто складно (у ліфт не потрапити, сходинки не подолати), а пересуватися по міських вулицях – це, як екзамен для початківця-альпініста. Рідко можно зустріти на вулиці сліпих. Але не тому, що їх мало, а через складність пересуватися містом - світлофори не облаштовані звуковою сигналізацією, покриття тротуарів залишає бажати кращого. І якщо особисте житло ще можно якось пристосувати для себе, то вулицю, споруди, транспорт сам не пристосуєш. Людина у інвалідному візку, незряча, з недостатнім слухом, вимушена просити родичів, друзів, знайомих супроводжувати його. Залежність від доброї волі навіть близьких людей вимушує обмежити свої маршрути до мінімума: бувати тільки у медичних чи соціальних закладах. А серед інвалідів, як і серед інших людей, є багато здібних і талановитих. Як вони зможуть отримати необхідну освіту, зайняти відповідне рабочее місце? Поки таких прикладів одиниці. Можно, звичайно, назвати багато імен інвалідів, які реалізували себе. Це чемпіони Параолімпійських ігор, художники, які добилися визнания, письменники, але у загальній масі це все рівно - одиниці! У нас не звикли, як на Заході, спокійно сприймати присутність інвалідів на вулиці. Рідкий прохожий у тактичній формі запропонує свою допомогу. Відвідати магазин справа непроста: круті східці, високі пороги, та ще й і товари розкладені зовсім не для такого покупця. Неможливо уявити, щоб ресторани «Макдоналдс» не мали пандуса або туалета, зручного для візочників. А господарі вітчизняних ресторанів і закусочних на відвідувачів-інвалідів не розраховують. Але ж доступні вільні сходи, коридори, двері зручні всім, а не тільки інвалідам. Один раз і назавжди потрібно зробити ширші двері. Було б, як кажуть, бажання і добра воля. І тротуари можна зробити зручними: покласти з потрібним нахилом один бордюрний камінь, що розділяє тротуар і проїзджу частину, зручно стане не тільки інваліду у візочку, але й і матері з дитиною, і бабульці з «кравчучкою», і двірнику з тачкою, і чи мало кому ще. Легко помітити, що пандусом у підземному переході столиці охоче користуються не тільки інваліди, але й просто люди, втомлені після роботи, які не бажають скакати по східцях. Відповідно Конституції, кожна людина має право реалізувати себе. Якщо вже держава надала право людині, яка має інвалідність, на рівність і свободу вибору, то вона просто зобов’язана забезпечити її рівними можливостями. Проголошені у Конституції рівність і свобода прав усіх громадян для інвалідів залишаються пустою декларацією. Офіційна соціальна політика держави грунтується на сугубо медичному підході до проблем інвалідності. До людей з обмеженими фізичними можливостями часто-густо ставляться як до людей завідомо не здатних до продуктивної праці. І не дивно, що соціальні заходи стосовно них мають сегрегуючий характер, тобто доступ до освіти, працевлаштування і культурного дозвілля, залишається для них проблематичним. В Україні нараховується майже 2,5 млн. інвалідів, у тому числі понад 168 тис. неповнолітніх, а це близько 10% населення. Усі вони, незалежно від стану здоров'я, хочуть жити рівноправним, повноцінним життям, мати освіту, займатися культурою й мистецтвом, працювати, вболівати за улюблених спортсменів, зокрема – за наших футболістів, займатися туризмом, інвалідним туризмом, бо це – реабілітація й власна самореалізація. І щоб інваліди Ірпеня мали змогу жити повноцінним життям, як це роблять інваліди в країнах Європи й ряді країн світу, треба зовсім мало. Необхідно побудувати у місті безбар'єрне середовище. Буквально – забезпечити доступність інвалідів до об'єктів інфраструктури, об'єктів життєдіяльності. Для інвалідів на візках це пандуси, для інвалідів по слуху – інформаційне забезпечення через зір, для незрячих та слабо зрячих – доступ до інформації тактильним шляхом і належним чином збільшений формат інформації тощо. Про рівність судять по доступності. Що таке доступність? Серед ознак доступності об’єктів для користування людьми з особливими потребами: 1. Безпроблемне пересування по прилеглій території: Тротуари шириною не менше 1,50 – 1,80 м.(без наявності посередині електроопор, - у нас розповсюджена практика). Відсутність сходів на тротуарах. Пандуси або пониження бордюру (не вище 4см) і похила в місцях переходу через проїжджу частину. 2. Наявність визначених місць для паркування автомобілів інвалідів найближче до входу у будинок. 3. Входи – виходи, двері. Ширина – не менше 85 см. 4. Доступний заїзд у приміщення, сходи/пандуси (кут нахилу 8* при довжині пандусу до 10м, при довшому - кут має бути не більше 5*).Пандуси повинні мати двосторонні поручні. 5. Відсутність порогів, широкі двері, широкі коридори. 6. Доступність до усіх поверхів у приміщенні (ліфти та ескалатори). 7. Наявність доступного пристосованого туалету. 8. Доступні таксофони, банкомати. 9. Означення місцезнаходження (піктограми). Ратифікувавши Конвенцію про права інвалідів, взявши на себе зобов'язання по Євро-2012, визнавши норми й стандарти світового співтовариства, Україна зобов'язалася подолати проблеми інвалідів у державі. У тому числі й ті, що пов'язані з безбар'єрністю.
У м.Ірпінь та селищах проживає більше 4 тис. інвалідів різних категорій. Незважаючи на вимоги ст. 26 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування - не у повній мірі створюються умови для безперешкодного доступу інвалідів до житлових будинків, об’єктів соціальної інфраструктури, громадського транспорту, доступ до культурно-видовищних та спортивних закладів, для їх вільного пересування у місті, не забезпечено створення належних умов для їх повноцінного життя, лікування, реабілітації, навчання, професійної підготовки, працевлаштування. Захист соціальних та майнових прав інвалідів повинен бути на постійному контролі органів прокуратури, які повинні активно реагувати на факти порушень прав цієї найбільш вразливої категорії населення. З усіх соціальних установ Ірпеня абсолютно доступними для інвалідів-візочників є лише міське управління праці та соціального захисту населення і дитячо-юнацька спортивна школа. «Где деньги, Зин?» Не так багато коштів потрібно для того, щоб зробити Ірпінь безбар'єрним. На 2012 рік ірпінська влада виділила 420 тис.грн. для облаштування частини закладів пандусами, платформами, освітленням, пониження бордюрів на переходах. Є також у плані реконструкція підземного переходу з пристосуванням його для пересування інвалідів-візочників. Аналіз основних об’єктів інфраструктури міста щодо їх доступності для інвалідів: Міська рада Пандус умовно доступний: навісу немає, поручень односторонній і не по всій довжині пандусу. Туалет недоступний, візуальної інформації немає. Доступу на верхні поверхи немає. Кнопка виклику відсутня – якщо візочнику потрібна буде допомога, щоб піднятися пандусом, викликати допомогу з будівлі неможливо. Поліклініка Пандус є умовно доступним: навісу немає, поручень односторонній. Пенсійний фонд Недоступний для інвалідів-візочників. Пандус крутий, без поручнів, без навісу. Під’їзд до пандусу незадовільний. Туалетна кімната відсутня. Залізнична станція «ІРПІНЬ» Пандуси і до залу станції і на платформу відсутні. Туалет недоступний. Інформаційний супровід відсутній. Підземний перехід недоступний Ухил далеко не відповідає нормам. Замість пандусу – пристрій з металевих рейок з одностороннім поручнем, який візочники одноголосно називають вкрай небезпечним. Байдуже, які пандуси – обкладені плиткою чи металеві. Навіть коли є поручень (зазвичай лише з одного боку), спускатися неможливо. Замість пандусів у підземному тунелі влаштовані швелери, нібито полегшуючи спуск візочнику… Пропоную меру міста разом із начальником Південно-Західної залізниці влаштувати змагання – самим спуститися по існуючих швелерах на візочках і хто зробить це вправніше отримає від мене приз. Але впевнений, що це буде смертельний для них трюк. Підземний перехід у Ірпені для інвалідів – це справжня Голгофа. Прокуратура Недоступна для візочників. Загальне обладнання цієї установи: пандус крутий і недоступний, туалет недоступний, ширина дверей недостатня. Міліція Пандус крутий і недоступний, туалет недоступний, ширина дверей недостатня. Проводиться ремонт туалетів і є проект доступного пандусу. У найближчій перспективі пообіцяли створити відповідну доступність. Суд Пандус недоступний, крутий, без поручнів. Туалет недоступний. Управління юстиції Недоступне… Пандус відсутній, туалет відсутній. Бюро працевлаштування Пандус без навісу з одностороннім поручнем, туалет недоступний. Міський архів Недоступний… Пандус відсутній, туалет відсутній. Готель "ІРПІНЬ". Пандус крутий з одностороннім поручнем. Не кожен візочник зможе без сторонньої допомоги сам піднятися. Це ж стосується переходу з готелю у ресторан. Вузол зв’язку Пандус заширокий - інвалід не має змоги взятися руками за обидва поручні. Туалет відсутній. РАГС та відділення Державного казначейства Недоступні…. Пандус відсутній, туалет відсутній. Податкова служба Недоступна… Пандус відсутній, туалет відсутній. МБТІ Пандус без навісу, з одностороннім поручнем та поганим покриттям. Не кожен візочник зможе без сторонньої допомоги сам піднятися. Міська центральна бібліотека Недоступна… Пандус відсутній, туалет недоступний. Краєзнавчий музей Пандус з одностороннім поручнем, ухил крутий, без навісу. Туалет відсутній. Міський будинок культури. Пандус зйомний, приставний, знаходиться у вестибюлі, заїзжати потрібно з розгону. Навіс відсутній. Вхід у приміщення доступний. Туалет недоступний. Будинок культури по вул.74-й стрілецької дивізії Пандус недоступний: крутий ухил не відповідає нормам, поручні відсутні, туалетна кімната для інвалідів відсутня. Кіномистецький центр "ПЕРУН" Недоступний… Пандус відсутній, туалет недоступний. Торгові центри, школи, податковий університет, коледж, церкви, нотаріальні контори, аптеки, банки є більше недоступними, ніж доступними: пандуси непристосовані, ліфти замалі, туалетних кімнат для інвалідів немає. Величезним мінусом для візочників є відсутність у переважній більшості закладів пристосованих туалетів. У більшості закладів перед входом – металеві рейки без навісів і без поручнів. На вході – поріг, який перевищує 2,5 см. А непристосовані пандуси блищать як нові, бо ними ніхто не їздить. 29 грудня сесія ірпінської міської ради затвердила «Міську програму забезпечення безперешкодного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення на 2012-2015 роки». Для людей з обмеженими можливостями міста потрібно закупити хоча б з десяток автобусів та відповідно тролейбусів. Щодо маршрутів такого транспорту, графік руху опублікувати у міських газетах та на самих зупинках. В Україні політика «позитивної дискримінації» по відношенню до людей з інвалідністю підміняється існуванням певного набору пільг, процес отримання яких іноді сам по собі стає дуже принизливою процедурою. «Дискримінації не існує, бо суспільство їх просто не помічає». Прикладів безліч. Перефразовуючи відомий лозунг про спасіння потопаючих, треба сказати, що доступність міського середовища для інвалідів – це справа самих інвалідів. Потрібно самим постійно нагадувати, вимагати і протестувати. І є надія, що справа зрушиться з мертвої точки, і наші інваліди, разом з усім населенням отримають те, що давно мають люди на Заході: зручне і гідне середовище. Є багато міст, де голови адміністрацій щиро сприйняли проблеми інвалідів як свої. Підписані спеціальні погодження, у яких пункт про доступне середовище для інвалідів – на першому місці. І у цьому немала заслуга лідерів громадських організацій інвалідів. Крім того, розробляються програми, ціль яких – добитися покращення якості послуг, які отримують люди з обмеженими фізичними можливостями, і створити механізми їх соціальної і професійной реабілітації і інтеграції у суспільство, розраховані на довгострокову перспективу. Проблема доступності архітектурного середовища і транспорту - це не тільки проблема інвалідів. Хіба вона не стосується решти членів суспільства, яких доля поки що вберегла від біди? Так, здоровій людині, як правило, чужі проблеми людей з інвалідністю. Але з віком для кожного із нас оточуючий світ наших міст і селищ стає недоступним. І хіба можна відчувати душевний комфорт, спостерігаючи страждання людини, що проживає поруч?
